вот что бывает если начитаться Дереша и начинать вспоминать прошлое...




Всі казали що в нашій кімнаті дуже тепло. Це була неправда. В кімнаті було жарко кожен вечір коли працювала дуйка. Отой малесенький кілька ватний камінчик робив повітря у кімнаті настільки сухим, що хотілося вийти у коридор. Та я не виходила. Скручувалася калачиком на своєму ліжку, притулялася до батареї на стінці і все. Батарея здавалася теплою, але це лише здавалось, бо від стіни завжди йшов холод. У кутових кімнатах завжди холодні стіни, а наша була саме такою. Втім, у гуртожитках всі стіни холодні. Бо не дім.
Я була би рада якби в мене тут був кіт. Коти класні. Затишні і домашні. Теплі. Пухнасте затишне створіння ходило би по нашому килиму, зіштовхувало б з тумби мої лаки і засинало би на моїй ковдрі, з граційною легкістю застрибувало б на верхні полиці і з поважністю господаря оглядало б кімнату згори. А ще муркотіло би. Тепло і затишно. Я і сама вмію, але не вистачає саме котячого муркотіння. Під нього можна просто закрити очі і слухати замість музики. Спокійне, неквапливе, тепле. Люблю все тепле і коли тепло. Радію теплу, п’ю його, коли маю звідки, тішуся ним. Тут його не маю. Як не маю і кота. Як не маю і дому.
Мій дім зараз – куток з ліжком, тумбою і двома полицями, а ще двома холодними стінами. Крім мене у кімнаті є ще троє дівчат, але здається вони теплом не так вже й переймаються. Щасливі. А може й ні…
Там, далеко, у іншому місті в мене є інший, справжній дім. З котом, мамою, татом, сестрою, теплими стінами. Колись іншого дому я собі й не уявляла. Потім дуже хотіла звідти забратись. Аби куди. Подалі. А перед самим від’їздом усе би віддала щоб залишитись. Як зараз зробила би будь-що щоб повернутись. По-справжньому повернутись, відмотати час як кіноплівку місяців на п’ять. То було моє літо. Тепер вже таких не буде. Хіба наше. Це може і непогано, просто поки що незвично. Такі речі мають бути для дорослих, я себе дорослою не вважаю. Мені чотирнадцять. Вже п’ятий рік. І нічого мені не допоможе. І гуртожиток мене не змінить. І він не змінив би теж, як би не хотів. А він хотів би. Досі не знаю, чого він зі мною так довго панькався. Але вдячна йому за це. Власне, через нього в мене з’явився третій дім.
До свого міста я приїжджала досить часто, багато частіше ніж усі інші. Приїжджала, раділа давно знайомим вулицям і будинкам, друзям, знайомим і просто людям. Ходила в парк, на набережну, у кафе і кав’ярні, зустрічалася з тими кого давно не бачила, проживала ті кілька днів якомога повніше, а батьки нічого не знали. Навіть не здогадувались. Їм і в голову не могло прийти що я десь у місті. А я була. Було шкода кожен раз їхати звідси не побачивши дім, батьків і кота, та іншого виходу не було. На ті кілька днів притулком для мене ставав його дім. Пізніше я стала сприймати його як і свій теж. Це було дивно.
А ще дивніше мені тепер, коли отой «третій» пропав, другий пересоав бути домом, а перший перестав бути моїм. Дивно і трохи сумно, бо відчуваю що дому в мене тепер нема. Але ж я живу! Отже, живу десь. Мабуть, дома. Чогось я в цьому житті не розумію. А треба?